30 серпня — Міжнародний день зниклих безвісти
Є слова, які страшно почути. Є тиша, яку неможливо витримати. І є очікування, яке не має ні дня завершення, ні права на забуття.
Для нашої громади цей день — особливо болючий. Бо серед тих, чию долю сьогодні ще не встановлено, — наші земляки, наші захисники. Вони пішли боронити Україну, свою землю, свої домівки, своїх рідних. І сьогодні їх чекають. Чекають дружини, діти, матері й батьки. Чекають кохані, рідні, друзі. Чекають на дзвінок. На повідомлення. На будь-яку звістку.
А найбільше — на те, щоб одного дня відчинити двері й побачити: «Я повернувся».
За кожним ім’ям зниклого безвісти — не просто запис у документах. За ним — ціле життя. Людина, яку люблять. Людина, яку пам’ятають. Людина, на яку продовжують чекати. Саме тому ми не маємо права звикати до цієї невідомості. Не маємо права забувати тих, про кого досі немає звістки.
Наш обов’язок — бути поруч із родинами, підтримувати їх і робити все можливе, щоб доля кожного захисника була встановлена, а правда — знайдена.
Ми пам’ятаємо тих, хто загинув. Чекаємо тих, про кого досі немає звістки. Ми віримо в повернення тих, хто перебуває в полоні.
І сьогодні хочеться побажати кожній родині, яка чекає, не просто дочекатися звістки. Дочекатися повернення. Живого. Рідного. Свого.
Нехай надія не згасає навіть тоді, коли чекати нестерпно важко. Світла пам’ять полеглим Захисникам і Захисницям України.
Свободи й повернення додому нашим полоненим. Сили та витримки всім, хто чекає.
Ми вистоїмо. Ми переможемо. Ми дочекаємось.
Слава Україні!
