90 років минуло. З ІСТОРІЇ ПЕЧЕНІЗЬКОГО КРАЮ…
Голодомор - найбільша трагедія за всю історію українського народу за масштабом, жорстокістю, цинізмом і організованістю з боку влади. Він не має аналогів в історії людства. Голод, що поширювався протягом 1932 року, набув найстрашнішої сили на початку 1933 року. За підрахунками дослідників, в Україні щодня помирало голодною смертю 25 тис. осіб, щогодини — 1 тис, щохвилини — 17.
Печенізький район на початку 30 років ХХ століття являв собою досить суттєву адміністративно-територіальну одиницю Харківської області. Площа сільгоспугідь станом на 1 січня 1933 року була 69,4 тис. га, в тому числі ріллі 45,1 тис. га. Налічувалось 14 сільських рад, 42 населених пунктів, 33 початкових і семирічних шкіл, в яких навчалися 9 388 учнів, 45 507 жителів, 44 колгоспи, в які об’єдналися 4 687 селянських дворів з земельним клином площею 30 988 га, одноосібних селянських господарств на той час було 3 235 і в своєму обробітку вони мали 14 414 га ріллі.
На усуспільнених ланах і наділах одноосібників в 1932 році вирощувалось 25 306 га зернових, 4 499 га технічних, 1 234 кормових, 1 632 га картоплі та овочево-баштанних культур. В стайнях колгоспів, одноосібників і колгоспників утримувалось 5 756 коней, 8 598 голів великої рогатої худоби, 1 905 овець і кіз, 1 552 свиней.
І ось на ці родючі землі, в ці охайні села і хутори, цей багатий край насунуло страшне лихо – голод, який зусиллями керівників держави перетворився на голодомор. А початок лиха поклав ХV з’їзд ВКП(б), який прийняв курс на колективізацію сільського господарства. Колективізація на Печеніжчині проходила в жорсткому протистоянні між функціонерами органів державної влади і селянством. Від поодиноких вбивств голів та членів сільрад, комітетів незалежних селян, правлінь колгоспів, спалення хат активістів колгоспного руху – протест печеніжців виливався в масові селянські хвилювання. Одночасно в процесі колективізації розбалансоване сільське господарство значно зменшило виробництво всіх видів продукції. В країні погіршилося продовольче становище, нависла загроза над виконанням угод про поставку зерна за кордон.
В цих умовах у 1932 році державне керівництво фактично відновлює продрозверстку – примусове вилучення зерна у селян.
18 листопада 1932 року Політбюро ЦК КП(б)У приймає постанову «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель». Відповідну постанову приймає і Раднарком УРСР, 20 листопада 1932 року. Ці два акти надали змогу всім державним, партійним, господарським органам та силовим структурам розпочати вилучення хліба та іншої продукції у селян, що й призвело до голоду.
Витяг із постанови Печенізького районного комітету КП(б)У від 3 січня 1933 року «Про підсилення репресій до злісних одноосібників нездатчиків хліба».
Згідно постанови бюро обкому, розпродати в Печенізькому районі 10 господарств злісних нездатчиків хліба і позбавити їх всієї садибної землі та будівель.
Другу міру примінити до одноосібників саботуючих хлібозаготівлю, злісно не виконуючих плану в таких селах: с. Мартове – 3 господарства; с. Артемівка – 2 господарства; с. Н.Бурлук – 2 господарства; с. Юрченково – 1 господарство; с. Василенкове – 2 господарства.
Розпродаж і позбавлення провести на протязі двох днів. Примінити ці суворі міри, щоб вплинути на всіх одноосібників – нездатчиків хліба, щоб максимально підсилити надходження хліба від одноосібників.
Ось так на Печеніжчині, виконуючи злочинні рішення, постанови, накази тощо, розпродували і позбавляли всього.
З листопада 1932 року тяжке життя селян Печеніжчини стало ще й голодним, навесні 1933 року - перетворившись на голодомор, який забрав життя у тисяч людей. Скільки їх невинно убієнних владою? Скільки батьків в гіркому 1933 році оплакали, не дорахували своїх дітей, а скільки дітей батьків, брати – братів і сестер, сестри – сестер і братів? Відповідь знаходиться в метричних книгах сільських рад за 1933, і інші роки, в розповідях-спогадах очевидців.
Часто можна почути, що влада приховувала факти голодомору. Це так і ні. На державному рівні була введена стаття Карного кодексу, яка передбачала сувору відповідальність за розповсюдження інформації про голодомор 1932-1933 років в усному чи письмовому вигляді.
В той же час і до нині зберігаються метричні книги сільських рад Печенізького району, в яких серед причин смерті вказано: с. Артемівка – «від голоду», «від відсутності їжі», «від недостачі харчів», «від виснаження», «недоїдання» тощо. Вказівки знищити їх не було, бо влада нікого і нічого не боялася, проводячи примусову колективізацію. Але все ж для зменшення інформації про смерть від голоду, вводилися інші формулювання, як-то: Артемівська сільська рада – «від безбілкового набряку»; Новобурлуцьке – «від відсутності білкових речовин»; Печенізька – «від загальної водянки». В деяких сільрадах взагалі нічого не писали. Ще в 1932-1933 роках причиною всіх смертей дуже часто вказували найпоширеніші хвороби того часу – туберкульоз, запалення легень, дитячий понос, «старческая дряхлость» тощо. Тому досить не просто встановити кількість жертв голодомору початку 30 років, та все ж можливо.
Згідно з метричними книгами Артемівської сільради, в 32 році від голоду померло: 1928 р. – 112 осіб, 1929 р. – 141 особа, 1930 р. – 136 осіб, 1931 р. – 94 особи, а в середньому за рік 121 особа покидала білий світ природною смертю. В голодоморні роки помирало 1932 р. – 147 осіб, 1933 р. – 347 осіб. За розрахунками, що від голоду в 1932 р. пішло з життя 26 осіб, а в 33 році 226 осіб.
Але і це ще не все. Шляхом анкетування свідків того страшного дійства – старожилів села – встановлено, що частина селян померло від голоду і поховані на городах, у садках, льохах покинутих обійсть без звертання в лікарні і сповіщання в сільську раду. Як, наприклад, у ледь живих мешканців вулиці Поперечна не вистачало сил переносити померлих до цвинтаря, тому їх складали в старий льох, після заповнення якого просто закривали люк і засипали землею. З роками насип осів, забувся, забулася і пам’ять наших сучасників про страждання земляків. За свідченням Усенко Олександри Андріївни в одній із таких ям і до нині покояться останки подружжя Володимира і Марії Усенко та їх 4 дітей. Всього, згідно з приблизними підрахунками, померлих без реєстрації в Артемівській сільській раді налічується до 60-ти осіб. Загальний «ужинок» від голоду в селі становить близько 312 мешканців, з яких 130 – діти віком до 15 років.
Щодо інших населених пунктів району, то загальна картина теж була чорного кольору але з різними відтінками. Так П’ятницьке і Мартове розташовані побіля лісу, а там водилась звірина, були ягоди, фрукти, горіхи, що в деякій мірі полегшувало становище селян, були менш вражені лихом, хоча люди голодували там теж.
За даними метричних книг П’ятницької сільради від голоду не помер ніхто, хоча дещо збільшилась смертність від хвороб, викликаних недоїданням.
Документи Мартівської сільської ради початку 30-х років ХХ ст. нажаль зникли у вирі Другої Світової війни, лише спогади сільчан, жителів оточуючих сіл доносять нам, сучасникам, відомості про той голодний жах, що відбувався в Мартовій і районі.
Не зареєстровано жодної смерті від голоду в с. Червоне тодішньої Борщівської сільради, зате найбільше постраждали Ганнівка, Гарашківка, Гуслівка, смертність від голоду в яких досягла 10 %.
Досить висока смертність, на рівні Артемівки, відзначена в с. Новий Бурлук.
Печеніги на той час мали статус районного центру, в якому були зосереджені радянські, партійні, господарські органи, розташовувались райлікарня, школи, машинно-тракторна станція, інші державні установи і організації, працівники яких отримували продовольчі пайки. Ці декілька кілограмів муки, крупи, жирів звичайно не вберігали сім’ї від голодування, але рятували від голодної смерті. В той же час селян колгоспників і одноосібників чорне крило не оминуло.
Із 8401 жителя Печенізької сільради в метричних книгах зареєстровано померлих в 1932 році 115 осіб, а в 1933 вже 296, тобто від голоду померло близько 200 осіб, що становить 2,4% від кількості населення. Загальна ж цифра тих, хто упокоївся внаслідок «чорних жнив» 1932-1933 років в Печенізькому районі становить приблизно 1200 осіб, або 3,85% від кількості мешканців.
Особливо жорстоко смертельними були весняно-літні місяці 1933 року. На фоні весняної зелені і літнього тепла, щомісяця помирали сотні людей. Лише в Артемівці і Новому Бурлуці померли відповідно в травні – 35 і 51 особа, в червні – 86 і 72, в липні – 64 і 83. В окремі дні помирало від 5 до 15 осіб, а 24 червня 15 (Артемівка), 5 липня 11 (Новий Бурлук).
В трагічні дні цих місяців помер від голоду мешканець села Артемівки, 51-річний Єрін Іван Трохимович – 2 червня. За батьком пішли й діти: 17 річний Василь – 9 червня, 9 річна Варвара – 16 червня, 7 річний Григорій – 20 червня, 11 річний Павло – 30 червня. В сім’ї Харченка Гаврила з 22 червня по 26 липня вмерло п’ятеро дітей: Поліна – 17 років, Катерина – 11, Єгор – 13, Ганна – 6 років та 4-річний Миколка. Зазнали втрат сім’ї Олексія Безхатнього – померла дружина і троє дітей, Єрмолай Вакуленко вмер сам і троє дітей, таке ж лихо сталося і в сім’ї Якова Коваленка, вмер Пацьора Кирило і його троє дітей, в сім’ях Пантелія Ріжка та Захара Фисуна вмерло по троє дітей.
Щемить серце від болю, а розум від думки: чому, навіщо умертвили стільки людей, яка їх провина? А відповідь знаходимо в тому, що 75% селяни одноосібники, тобто люд роботящий, який не хотів вступати до колгоспів. Звідси ясно проти кого (одноосібників) і проти чого (опору колективізації) був спрямований голодомор і для чого (фізичного знищення протестуючих селян).
Голодомор – це злочин, який не підлягає ні забуттю, ні прощенню ще й тому, що його найчисленнішими страждальцями стали діти. Саме вони ні про що і ні за що випили гірку чашу до дна і понесли кару найперші і найбільшу, відповідаючи за безглузду нелюдську політику владців. Та померли, не зазнавши радощів дитинства 35 дітей в селі Ганнівка, 131 дитина в Артемівці. В інших селах району смертність дітей теж була досить високою – в межах 40-45 % від убієнних голодом.
Не менше померло і літніх людей, віком старше 60-ти років. Значна кількість померлих осіб цієї категорії схована в графі про причину смерті – «старческая дряхлость».
В дні скорботи за загиблими від страшної трагедії біля високих хрестів, пам’ятних знаків жертвам голодомору, як застереження і в пам’ять про минуле, звучать цифри і факти тих страшних років та мерехтять запалені свічки, як душі померлих голодною смертю.
Пам’ятаймо…
(за матеріалами Краєзнавчого музею ім. Т.А.Суліми)
